«ЯКБИ Я БУВ МОЛОДИЙ...»

Сонце вже гей-гей високо, на цілу пражину, а тато ще лежить у ліжку. А я звик бачити його, як тільки розвидняється на світ, на ногах: подвір’я підмітає, дрова складає чи пиляє, мулярське начиння розкладає, бо, видно, має замовлення на новий хрест.
А щоби отак, по-панськи, вилежуватися – ніколи.
Та вже цілий рік я не був дома, а тато не молодіє... Знаю, що в нього болить нога, в якій носить кулю з першої світової, час від часу гноїться. Та і зісох він, змалів, ліжко здається для нього наче завелике, жили на схудлих руках випнулися, як воловоди.
Дивиться на мене начебто трішки винувато, хмуриться, але мовчить.
– Вам щось недобре, тату, зле спали? – запитую, хоч знаю, що він страх не терпить розпитувань про здоров’я, бо то лиш пани жаліються з лінивості на всілякі слабості.
– Дивно тобі, що вилежуюси? А що мав би робити? Моїх хрестів ніхто вже не купує, нових мустерів1 хочуть – з граніту, мармуру. А кранци2, пивниці3 на цвинтарі перебрав Турлюк. Бо він молодий!
– Котрий Турлюк, стельмах? – пробую вгадати і прикинути в думці скільки років вуйкові Турлюкові, що живе на тім куті.
– Він, хто другий? – трішки злиться тато від мого «дурного» запитання.
– Та який він молодий, тату, йому вже десь сімдесятка минула, – кидаю я недоречно.
– По-твоєму, це старий? Ого, якби мені такі роки, якби був такий молодий, би мав навіть вісімдесєть, ніхто би не забрав мою роботу на цвинтарі... Піди і подивиси. Моїх хрестів, кранців і пивниць там цілий ліс... А тепер? – безнадійно махнув рукою тато.
А йому в той час вже виповнилося дев’яносто.

1. мустер – модель
2 . Кранц – підмурок, яким обрамлений гріб
3. пивниця – кам’яна гробниця