«Був і півень – шпори мав,
Їв за трьох, за трьох горлав,
А як угледить шуліку,
То як гримне: – Ку-ку-ріку!»

(М. Стельмах)

Такого півня, як у старої Мотрі, не було на весь присілок. Гарний-прегарний, багатоколірний із яскраво-червоним гребенем та сережками, із золотими шпорами, ходить собі, як цар, поміж курми і порядок наводить, навіть половик боїться його, десятою хмарою обминає Мотрине подвір’я, – лицар, не півень!
Відколи має стара Мотря Петруся (так назвала свого півня), всі сусідки почали вимінювати в неї яйця, щоб підсунути квочку, надіючись мати такого півня, як Петрусь.
– Обміняйте і ви, бабусенько, в Мотрі яйця, – благаємо її ми з Іванком.
– Не морочте мені голову дурисвіти, яйце – яйцем! – махає рукою баба і ставить під квочку від своїх зозулястих.
Необмінює, бо посварились саме через Петруся, який перелетів через тин і «виорав» бабині грядки.
Що порбиш, треба вирішати самим, бо нам страх хочеться похвалитися саме таким півнем, як Мотрин Петрусь.
Таки того дня після обіду, коли стара Мотря повела корову на пасовисько, а Петрусь десь на сусісдньому городі порався в грядках, ми з Іванком полізли до Мотриного курника і «позичили» одне яйце, яке підсунули під бабину квочку.
Господи Святий, скільки було того дива, коли курчата з яєць вилуплювалися!
– Відколи є-м, такого чуда не видала: поставила під квочку дванадцять яєць, а вилупилось, нівроку, тринадцять пітяток, з одного яйця вийшли близнята, – всім розказувала баба Марія, а ми з Іванком ховались поза хатою, щоб посміятися з бабиних близнят.
Не минуло багато часу і не стало Мотриного Петруся, продала його старому Микиті на суп, після того, як Марія Гафіїна зловила його наводячи порядок на її грядках і зламала бідному ніжку. Та зате тепер такого півня, як у баби Марії, нема на весь присілок – гарний-прегарний, багатоколірний із яскраво-червоним гребенем та сережками і золотими шпорами, ходить собі, як цар, поміж курми і порядок наводить, навіть половик боїться його, десятою хмарою обминає бабине подвір’я – лицар, не півень!