Того ранку Юрко був найщасливішим хлопцем зі всього світу. Його серденько весело калатало в маленьких переповнених щастям грудях.
Того ранку навіть річка не шуміла як іншим разом, а весело, щасливо. Молоде весняне листячко берізок веселенько тріпотіло, нібито розмовляло з вітром-пустуном.
Юрко ступав гордо з піднятою голівкою, наче справжній ватажок. Поруч нього молоденьке телятко, надіючись на ласку та пестощі маленького господаря, намагалось лизнути його руку. Та де?.. Юрко відштовхнув його мордочку і гордо промовив:
– Кить звідси, дурне теля!..
А що воно думало, що він покладе собі розум бавитися з ним?.. Чи хіба не бачить, що в його руці справжній топірець!?.. Ось як виблискує на сонці – зір віднімає, не інше!.. Відтепер він вже не якийсь там дітлах, а справжній легінь – гуцул!..
Жаль, що не зустрів Василинку на вулиці. Ой, побачила б вона його топірець!..
– Мабуть, ще спить дівчинище... – зітхнув з досадою Юрко. Але вечором, коли буде повертатися додому, то спиниться й попросить води від вуйни Марії, а на Василинку ні поглядом не кине. Вона як побачить його топірець, то зрозуміє, що він вже легінь!
І хіба це не правда?.. Котрий з його ровесників, не те що з ровесників, а навіть з настарших за нього, мають справжній сталевий топірець?..
Не мають!.. А, бач... він має!..
І на пасовиську Юрко вже не грався з хлопцями. Правда, трохи зупинився, поки кожен з них потримав топіреця, вихвалив і щиро позаздрив Юркові. Опісля Юрко гордо вирушив зі своєю «ватагою», яка складалася з корови Зоряни, «дурного телятки» і чотирьох ягняток, через ліс на Прелуку. Йому вже тепер не з хлопцями гратися, вже вони йому не рівня...
Хлопці боялися випасати худобу на Прелуці, бо там під старим крилатим дубом знаходилася бурсукова нора. Правда, ще вчора ні сам Юрко не наважився б вийти на Прелуку.
Та то було вчора!.. Сьогодні в нього топірець, і що там якийсь бурсук проти його топірця?.. «Пусте!..» – махнув рукою Юрко.
Поки його «ватага» буде пастися, він в густих кущах ліщини нарубає тичок для квасолі. На Прелуці такі тички, як свічки!..
Худоба того дня напаслася скоріш, ніж іншим разом, бо на Прелуці травка свіжа і набагато смачніша як на толоці, де потоптана та поскубана маржинами.
Ще сонце стояло високо на небі, коли Юрко повертався додому, несучи на плечах оберемок тичок. Вслід за ним йшли його «череда» і «стадо», тільки «дурне теля», здавши собі справу, що сьогодні його молодий господар став легінем і втративши будьяку надію на його ласку, почало відставати позаду.
На-на-на, мале, на!.. – раз у раз манив його Юрко. Але теля-телям! То підбігало, то відставало, а коли йшли повз ниву Семена Лози, забігло собі туди й почало смачно пасти молоді стеблини кукурудзи.
Юрко кинув оберемок з пліч і побіг завертати теля, але вже було пізно.
Семен Лоза наче з під землі виріс перед нього. Спочатку хлопець хотів кинутися в слід за телям, але ноги не слухали його.
– Так ти пантруєш худобу, бахуре?.. – крикнув Семен Лоза, і взявши Юрка за обидва вуха, почав сильно крутити.
Хлопцеві набігли сльози на очі, але, зціпивши зуби до болю, він навіть не писнув.
Семен, побачивши топірець в руці хлопця вирвав його.
– Це за мою паґубу (шкоду), а ще раз спіймаю то займу маржин!..
– Віддайте топірець вуєчку, віддайте!.. Бийте мене, скільки захочете, лиш віддайте топірець!... – благав Семена зі слоьзами на очах Юрко.
– Яка мені хосна, що буду бити тебе, хіба це відшкодує шкоду, яку наробило мені твоє теля, набиваючи свій бурдюх моєю кукурудзою?..
Юрко повертався додому з похиленою головою, щоб ніхто не бачив сльози на його очах. Коли проходив повз подвір’я Василинки, ні не глянув у той бік. А він мріяв зупинитися, приперти оберемок горі крилатою грушею і попросити води від вуйни Марії, щоб Василинка побачила його топірець, але тепер навіщо йому зупинятися як нема топірця. Навіть набутися з ним не було часу, бо тільки вчора купив його батько на Сигітському ринку.
Юрків батько, як почув, що трапилося з топірцем, то спочатку хотів вишмагати малого, але, побачивши сльози на очах хлопця, йому стало жаль малого.
– Що поробиш, синку?.. Багачі завжди мають правду... – важко зітхнувши, сказав батько.
Що було йому робити, іти за топірцем?.. Ще може побитися з Лозою, або той подасть його до суду і так оцінять шкоду, що топірець не варт того.
Натупного дня Юрко, зовсім сумний, рушив з худобою на толоку. «Дурне теля» підбігало до молодого хазяїна, надіючись знову на його ласку.
– Це все через тебе... – сумно сказав Юрко і попестив його.